Творче подружжя Дзуринців: ПОТРІБНО НЕ ЛИШЕ СЛУХАТИ, А ЧУТИ ОДНЕ ОДНОГО - Мукачево.today

Лютий

17

2019

Творче подружжя Дзуринців: ПОТРІБНО НЕ ЛИШЕ СЛУХАТИ, А ЧУТИ ОДНЕ ОДНОГО

У

переддень святого Валентина журналістка Оксана Штефаньо розповіла історію кохання молодого подружжя акторів закарпатського обласного українського музично-драматичного театру ім. братів Шерегіїв – Олесі та Рудольфа Дзуринців. Тим паче, що для свого одруження пара обрала саме 14 лютого.

«Пригадую, я тоді злякався її…»

Олеся – уродженка Виноградова, Рудік (так його називають друзі) – ужгородець, вихованець школи–інтернату в Перечині. Так сталося, що вони в один день прийшли влаштовуватися в театр на роботу. Дівчина вчилася тоді в коледжі культури та мистецтв, а хлопець – одразу подався туди після інтернату. Приїхав до Ужгорода – ні квартири, ні грошей. Жив у приміщенні монастиря в «новому районі», підробляв будівельником. «Товариш Максим (зараз в Америці живе) каже, мовляв, ти й сальто знаєш, і те, й се. В театрі потрібні люди, спробуй. І ось сидимо там троє – я, друг і Леся. Пригадую, що тоді навіть злякався її, бо була «неформалкою», – згадує Рудольф. – Ба більше, подумав, що то хлопець: по десять сережок у кожному вусі, чорне зібране волосся. «Ти що смієшся?» – каже друг –«То дівчина». Тоді Анатолій Філіпов (Головний режисер театру. – Авт.) дав додому читати п’єсу Людмили Розумовської». «Мені було 17, – додає Леся. – На роботу прийняли».

Нині пара згадує, що як познайомилися, то не могли один одного терпіти. «Я Леську дуже бісив. Так і казала: «Ти мене кумариш», – ділиться Рудік. «Він був занадто активним, таким, що ой…», – веде далі Леся. Та з часом стали чи не найкращими друзями. Завжди разом читали, розбирали тексти. «Якось мені зателефонував Михайло Фіщенко (Актор, режисер. – Авт.), ми тоді ще з ним не товаришували, як зараз. Було так несподівано. Сказав, що звільнилося місце в театральному гуртожитку. Я оформив документи, й виявилося, що там живе Леся. Вона – в кімнаті №1, а я – в №2», – розповідає Рудольф. Але тоді й вона мала іншого хлопця, й він зустрічався з дівчиною вже 6 років. Траплялося, що в гуртожитку разом із Лесею та її бойфрендом дивилися фільми. Інколи навіть робив їй сюрпризи. «Леська не дуже любила прибирати. То коли їхала до батьків у Виноградів, я «зламував» замок, наводив лад, потім усе зачиняв, ще й подарунок злишав на ручці. Це було так, по-дружньому, бо не мав у планах зустрічатися з нею».

Кодова мова

Але потім усе затягнулося. «Симпатія», – уточнює Леся. Тим паче, що в обох зіпсувалися стосунки з коханими. У них потроху почали з’являтися спільні інтереси, разом ходили на роботу, ділилися секретами, говорили про все, навіть про взаємини. Але життя є життя – знову зійшлися з колишніми. «Та ми хотілися бачитися, й вигадали свої «коди». Якщо я тричі стукав у стіну й Леся відповідала тим же – означало, що не сама, якщо двічі – вільна», – веде далі Рудольф. «У театрі нам постійно казали, мовляв, ви що не бачите, що підходите один одному, – додає дружина. – Це ж доля». Якось на святкуванні з театралами навіть застосовували «народні методи», щоб звести їх: накривали рушником і казали: якщо поцілуєтеся, то будете разом. Нині це весело згадувати.

Коли перейшли межу від дружби до стосунків, сказати важко. «Я пригадую, як познайомився з Леськиними батьками. А доти лише чув про них. Мама дуже гарно шила: мені – пальто, в театр – костюми. І я не знав, як завоювати увагу. Коли приїхали в Ужгород, то наварив борщу й нагодував їх», – розповідає Рудік. І ненька стала на його бік, мовляв, дивися, доню, який гарний хлопець.

Загалом усяке траплялось в їхній історії. Рудольфу випала нагода поїхати в Америку. Цьому передувала зустріч Джорджа Буша (Екс-президент США. – Авт.) в Україні, якому презентували міні-виставу про ВІЛ-СНІД. Опісля їх запросили представляти Закарпаття – культуру, гастрономію. Коли повернувся, за дівчиною вже інший ходив. «Санта-Барбара якась була», – зауважує Леся. «Важко сходилися. Я ризикнув і запропонував їй переселитися в мою кімнату в гуртожитку. Вона погодилася», – каже чоловік.

Став на коліно просто на Корзо…

Тоді пара вже рік зустрічалася. «Ну розкажи, як тобі освідчився, бо я пам’ятаю», – стимулює дружину. «На Театральній?» – «Ні, на Корзо. Леськин родич освідчився коханій на повітряній кулі. Я не хотів повторюватися. Якось гуляли по Корзо, зайшов у ювелірний, купив каблучку, став на коліно посеред вулиці й освідчився. «Ти що, серйозно?» – спитала Леся. «Так» – «Тоді згодна». І ми пішли на піцу». Жінка розповідає: «Я вже здогадувалася, бо якось розмовляла з сестрою, то натякала їй, що вже хочу вийти заміж, дітей. Це, напевно, чув Рудік». А він ділиться: «Я переживав, щоб грошей вистачило. Мав тоді зарплату 1200 грн, а найдешевший перстень коштував 2500. Позичив гроші, потім віддавав. А ще ж обручки на весілля потрібно було купити». «Мої батьки свої нам віддали, «підкоригували» трохи», – додає Леся. До речі, в театрі, коли дізналися новину, раділи: «Ми ж вам казали, що то – ваша доля!».

Поєднання доль розділили на дві дати. 14 лютого, в День закоханих, урочисто розписалися в Ужгородському РАГСі – без родичів, свідки – театральне подружжя сусідів, Роман та Оля Жугди. Потім був «Снек». А вже весілля гуляли у пабі «Еган» – 23 лютого, в тодішній день захисника Вітчизни: Рудольф хотів служити, але не брали, бо сирота. 25 чоловік зібралося. Дотепер родичі згадують, як гарно було. «Камін, свічки. Ми все взяли на себе. Не хотіли обтяжувати батьків передвесільними клопотами», – говорять одночасно. «День Валентина ніколи не відзначала, вважала, що це дитячий садок. А так маємо привід. Тепер відмічатимемо сьому річницю весілля», – каже Леся.

Подружжя має двох донечок. Юлії вже 6, а Ірині – 4 роки. Й нині мешкають у такому рідному гуртожитку. «Там нам так добре. Скільки не міняли житло, винаймали квартири, то таке чуже. А тут нам подобається. Виходиш – і вже гуляєш на проспекті», – додають.

Він більше кар’єрист, вона ж – домашня

Подружжя майже цілодобово разом. Хоча спільних ролей у театрі всього кілька. По-перше, у «Вільних метеликах» в постановці Василя Шершуна, де зіграли головні ролі Дональда (сліпий юнак) та Джил. За задумом режисера, це проекція на будь-кого, адже кожен у чомусь засліплений у житті. Багато епізодів вирішені за допомогою пластики, танців. А кохання грати на сцені неважко, коли воно є насправді. Або «Спадкоємець» –дебютна режисерська робота М. Фіщенка, якою відкрили «малу сцену» театру. Це історія про справжні людські цінності – дружбу, кохання, вірність. Рудольф тут грає Леонарда, який знайшов батька, а Олеся –Летицію, його дівчину.

«Навпаки, не використовують те, що ми подружжя. Міша Фіщенко взагалі каже, що не любить подружні дуети. Воно, може, й щиро виглядає, але щось не те, – резюмує, Рудольф. – Хоча я над цим ніколи не задумувався. В нас я – більше кар’єрист (закінчив режисерський відділ в Ужгородському коледжі культури й мистецтв, а не так давно – Європейський університет, відділення «сучасна хореографія»). Леся ж займає позицію люблячої дружини, мами, піклується про нас. Знає, що я стараюся заробляти». В родині взаємопорозуміння. «Хто краще зрозуміє актора, як не актор? Тому в театрі багато творчих пар. Якось вела заняття для мамочок, приходили на вистави. Кажуть: «Як ти це терпиш? Ми б не могли». Це про сцени кохання, де грає Рудольф. А то ж наша робота», – каже Леся.

Секретів не розкриватимемо, але скоро ви побачите подружжя в новій постановці. Й це буде щось незвично-шокуюче.

Донька Юля вже уявляє себе актрисою, має гарну пластику. Поки в гуртки батьки не поспішають віддавати. От піде в школу, братимуть частіше на роботу. Бо там можна й вокалу навчитися, й грі на фортепіано, є студія, танці. Дівчаток татко любить порадувати чимось смачним, що сам готує.

Усім закоханим подружжя Дзуринців бажає бути щирими один із одним, а ще – взаємоповаги й порозуміння, довіри. «А не, як кажуть: довіряй, але перевіряй. Треба не тільки слухати, а й чути одне одного. Тоді все буде класно», – резюмують.

Оксана ШТЕФАНЬО, Новини Закарпаття

Дивіться також:Закарпатські актори не мають Бентлі, а задля реквізиту самі купують труси (Відео)

Дивіться також

Новини партнерів

Рекомендовані підприємства

Медичний центр "Архімед"

Медицина

Медичний центр «Архімед» — один з перших приватних...

Зареєструвати підприємство

Подати оголошення

Маєш файний шанс додати своє оголошення!

•Безкоштовно!

•Довго зберігається!

•Дуже круто!

?>