Січень

12

2020

Втрачений Ужгород: історія будівлі євангельської церкви (ФОТО)

Ц

я красива неоготична споруда у кінці вулиці Підгірної за свій столітній вік пережила багато чого, навіть була бібліотекою і гімнастичною залою. З неї збивали шпиль і хрести, з неї повиносили все цінне надбання релігійної громади, її забирали в людей, погрожуючи зброєю. За той час, поки ця церква служила громаді євангелістів, в ній змінилися всього три священики. Зрештою громада настільки зменшилася, що на початку 1990-х років просто не було кому попросити споруду в держави назад. Тому віддали її іншій громаді – адвентистам сьомого дня, котра нині й опікується красивою церквою з такою цікавою історією.

Ми не будемо зараз розповідати про те, хто такі євангелісти і як утворилася ця течія протестантизму – усю інформацію про це можна знайти у вільному доступі. Розповідь свою почнемо з того, що міська громада євангелістів уперше згадується в документах 1793 року. Була вона дуже нечисленною і свого молитовного дому не мала, відвідуючи богослужіння в домі одного з вірників. Із 1800-го до 1833 року жодної інформації про діяльність громади дослідникам знайти не вдалося, далі ж про неї в різних джерелах згадували регулярно, в основному завдяки куратору громади, інженеру лісової справи Якобу Ламу. І хоч із року в рік кількість вірників зростала, а серед її членів були відомі, інтелігентні та впливові родини (більшість із них мали стосунок до лісництва і були направлені сюди в різні роки на роботу), визнання громади дієздатною і самостійною місцевим євангелістам довелося добиватися багато років.

Основною проблемою було те, що громада не мала ані власного приміщення (відомо, що з 1860 року місцеві євангелісти ходили на богослужіння до реформатської церкви), ані свого священика. Пастор приїздив до Унґвара лише двічі на рік – навесні та восени. І так тривало аж до 1 травня 1906 року, коли єпископ Пал Зеленка призначив унґварським священиком місіонерського пастора Аладара Марґочі.

Аладар Марґочі серед колег та вірників. На фото він позначений цифрою 7

Аладару Марґочі на той час було 32 роки, з яких останні п’ять він був місіонером. Народився він у 1874-му в маленькому селі Дунаедьгазa (Dunaegyháza), вивчав теологію у Братиславі, служити почав у рідному селі, де пастором був його батько Калман. Коли у 1906-му Аладар Марґочі приїхав до Унґвара, то одразу з великим завзяттям взявся за роботу. Перш за все, подякував реформатському священику Габору Ком’яті за те, що стільки років церква давала прихисток громаді євангелістів, і почав просити в магістрату окреме місце для богослужінь. Таким виявився звичайний клас у горожанській школі на площі Другетів (нині – ЗОШ № 2), де вірники могли збиратися лише у позакласний час, аби не заважати навчанню. Відомо, що Аладар дуже гарно співав, багато років обходившись без кантора, а його дружина з великим смаком оформила олтар.

Дружину священика Аліз Сасрібі варто згадати окремо, бо це була жінка дуже освічена і добра. Вона навчалася у Лондоні, знала 6 мов, в тому числі володіла есперанто. В Унґварі займалася благодійністю, безкоштовно навчала молодь іноземним мовам, писала книжки. Під час Першої світової війни працювала медсестрою, отримавши за самовіддану працю нагороду від Червоного Хреста.

До слова, у Першій світовій брав участь і сам Аладар Марґочі, котрий два роки служив капеланом на російському та італійському фронтах. Саме війна та відсутність священика поставили кому у здійсненні багаторічної мрії громади євангелістів Унґвара побудувати власну церкву. Аладар Марґочі у довоєнні роки робив усе, аби збільшити громаду за рахунок вірників з навколишніх населених пунктів – Перечина, Великого Березного, Тур’їх Ремет та Собранце.

Богослужіння священик проводив трьома мовами, закликаючи всіх вірників об’єднатися навколо ідеї зведення молитовного дому. Гроші на будівництво збирали довго і врешті навесні 1914 року було остаточно вирішено будувати церкву за проєктом одного з членів громади, архітектора Ерно Ковоша. Проект передбачав зведення невеличкого неоготичного храму за 47 000 крон, та щойно роботи у липні 1914-го почали, вибухнула Перша світова війна. Будівельники встигли лише витягнути посеред парку на площі Другетів метрові стіни, які стирчали серед старих платанів і лип рівно 10 років.

Коли війна закінчилася і Ужгород став столицею чехословацької Підкарпатської Русі, Аладар Марґочі та його громада повернулися до завершення будівництва. Від проєкту 10-річної давності не відмовилися, його всього за рік втілили в життя підрядники з фірми «Гамош і Штерн». Далі приступили до внутрішнього оздоблення, яке можна побачити з кількох збережених світлин. Всередині храм був скромним, з дерев’яними лавицями на 160 сидячих місць. Дерев’яний олтар та кафедру виготовив майстер Дюла Олчварі, центральну ікону на олтарі із зображенням Ісуса, котрий молиться у Гетсиманському саду, написав греко-католицький священик Сіон Сільвай, красиву люстру виготовив місцевий золотар Вальдемар Когут, а басейн для купання подарувала громада з Виноградова. Органа в церкві не було – лише 25-регістрова фісгармонія, подарована благодійницею, вірницею римо-католицької церкви. У 1925 році покровитель реформатської церкви, відомий ливар Ференц Еґрі, подарував євангелістам 47-кілограмовий дзвін.

Інтер’єр храму. Фото – з книги «Архітектура Ужгорода. Австро-угорська доба» О. Олашина та Л. Дегтярьової

Як пізніше згадував наступник Аладара Марґочі, той був хорошим господарником, котрий зміг побудувати церкву у невеличкій незаможній громаді. Мовляв, навіть у греко-католицькій духовній семінарії учням на прикладі Марґочі показували, як треба розвивати громаду і дбати про неї. Однак були і ті, хто казав, що Марґочі занадто вислужується перед чехословацькою владою, за що його нібито призначили єпископом Земплінського округу. Між тим, Марґочі залишився в Ужгороді і після того, як чехословацька влада з міста пішла, і край став частиною Угорщини. У 1940 році, після 34 років роботи в Ужгороді, старенький Аладар Марґочі вийшов на пенсію. На його місце призначили молодого священика Еміла Корена (Koren Emil).

У 1997 році Еміл Корен видав книгу своїх спогадів – «Підкарпатський щоденник» («Kárpátaljai napló»), яку для підготовки цієї статті надав краєзнавець Шандор Ковач. У цій книзі пастор детально описав життя громади євангелістів за його керівництва, а ще відверто розкритикував свого попередника Аладара Марґочі, фактично звинувативши його у знищенні всієї церковної документації чехословацьких років. Еміл Корен зазначав, що коли приїхав до міста, то йому передали лише метричну книгу – всі інші документи за 20 років чехословацької влади кудись зникли, мовляв, так Марґочі хотів приховати від угорської влади сліди своєї співпраці та симпатії до влади колишньої.

Цікаво, що Корена своїм наступником обрав сам Марґочі, хоча 26-річний пастор навіть не знав його близько і в місті до того не бував, служачи помічним священиком у Мукачеві. Еміл Корен народився у 1915 році в угорському місті Бийкешчобо. Всі чоловіки в його родині були священиками, тож не дивно, що такий життєвий шлях обрав і Еміл, вступивши у 1933-му до духовної семінарії в Шопроні. Ужгород став першою парохією молодого священика, він приїхав сюди зі скромними пожитками: одягом, книжками, друкарською машинкою та радіо. У книзі він згадував, яке сумне враження на нього спершу справив вигляд будинку священика, який знаходився на Підгірній, 19. До слова, за цією адресою багато років проживав і Аладар Марґочі з дружиною і трьома дітьми, однак нині нам так і не вдалося достеменно встановити, про який саме будинок на вулиці Підгірній йшлося.

Будинок на вулиці Підгірній, 19, який, ймовірно, належав громаді євангелістів Ужгорода

Еміл Корен описував його, як невеликий старенький будиночок, подарований парохії на початку ХХ століття однією родиною лісничих. Пішки від нього можна було дістатися церкви за 5 хвилин, стояв він у самому центрі міста, а вікна трьох світлих кімнат дивилися на жваву вулицю Домбойо (Підгірну). Квартира кантора, канцелярія священика та кухня виходили вікнами у маленький темний двір. Ці приміщення були завжди сирими, в них бракувало свіжого повітря. Попри такий опис, нове помешкання Емілу Корену сподобалося, він почав поступово обживатися, отримав від батьків з Дебрецену добротні меблі, якими користувався у своїй парохії ще дід молодого священика. Але найбільше тішився Еміл, коли до робочої канцелярії привезли меблі, виготовлені за його власним ескізом.

Так виглядав робочий кабінет священика Еміла Корена. Фото – з книжки «Kárpátaljai napló»

З того часу, як згадував у книзі сам священик, будинок парохії перетворився на прохідний двір. Там проводили біблійні бесіди з дітьми, жіноче товариство організовувало чаювання, збиралися куратори громади – одним словом, саме там був центр життя громади, до церкви ж ходили лише на богослужіння. До слова, будівля церкви новому священику одразу дуже сподобалася, у книзі він порівняв її з червоним коштовним каменем на зеленому фоні, а ще з іграшкою, складеною з маленьких червоних цеглинок. Всередині, за словами священика, нічого не чіпляло око – і в цій простій чистоті й була найбільша краса церкви. Килим з кокосового ворсу вів священика вздовж лавиць до кафедри, яка також йому дуже сподобалася, бо була невисокою, тож за нею він почувався не десь високо над вірниками, а серед них, в їхньому колі. Відзначив, що приміщення обігрівала кахельна піч, а коли запалювали вогні на люстрі, то всередині ставало дуже світло і по-домашньому затишно. І цікавий факт: на фото з книги видно, що всередині стеля мала форму купола, але, за словами Еміла Корена, замаскований під цеглу купол був дерев’яним, і ідея такого куполу належала лісовому раднику Арпаду Луксу. Невисокої думки був Еміл Корен лише про ікону, написану Сіоном Сільваєм. Ісуса у Гетсиманському саду він назвав слабенькою роботою, яка навіть не мала хорошої рами.

Вигляд церкви зсередини, добре видно дерев’яну стелю-купол. Фото – з книжки «Kárpátaljai napló»

У своїх спогадах відзначав священик і розташування церкви, написав, що коли місто у 1914-му виділило сквер громаді євангелістів, єдиною умовою було не вирубувати старі платани та липи – так церква «виросла» серед парку, але в самому серці міста, поруч із кінотеатром, кондитерською, школою, гімназією, аптекою, молитовним домом методистів тощо. Щодня повз цю красиву церкву проходили і проїздили у справах сотні людей, громада ж євангелістів дуже нею пишалася.

Еміл Корен покинув Ужгород у 1945-му, після нього короткий час обов’язки священика виконував Іштван Матейдес (Mathaidesz István), котрий ризикнув залишитися в місті, натомість ледь не був відправлений на «маленькі роботи». Як писала у 1996 році угорська газета «Evangélikus Élet», родину останнього священика євангельської церкви постійно тероризували, будівлю ж церкви забирали зі стріляниною, виганяючи звідти членів громади. «Одного ранку з вежі зник дзвін та музейної цінності орган. Наостанок знесли шпиль, щоб не муляв око відвідувачам сусіднього Будинку офіцерів», – йшлося у тій статті. Потім споруду передали Ужгородському університету, а навчальний заклад перетворив колишню церкву у спортзал.

Іштван Матейдес, фото з архіву Людвіга Філіпа

Лише у 1991 році виконком Закарпатської обласної ради народних депутатів, розглянувши клопотання релігійної громади адвентистів сьомого дня, вирішив передати їй «культову споруду на вулиці Горького, 48, в якій знаходиться спортзал УжДУ». Слід сказати, що вже в радянські часи, приблизно у 1960-х, до бокового входу була зроблена прибудова, яка порушила гармонійний вигляд цієї красивої споруди. На початку 90-х цю прибудову розширили ще більше, тоді ж відновили (щоправда, у менших розмірах) шпиль церкви.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

Дивіться також

Новини партнерів

Рекомендовані підприємства

Медичний центр "Архімед"

Медицина

Медичний центр «Архімед» — один з перших приватних...

Зареєструвати підприємство

Подати оголошення

Маєш файний шанс додати своє оголошення!

•Безкоштовно!

•Довго зберігається!

•Дуже круто!